ЛІТУРГІЄЮ КРОК ЗА КРОКОМ. Ч.14

Служителі причащаються Тілом Христовим, що тримають у своїх руках, зі страхом і обережністю.
Це справді таїнство, що священик тримає у своїх руках цілого Бога, який тримає в бутті все сотворіння. Після того, як запричастився Тілом Христовим, ієрей, поклонившись, бере обома руками з покрівцем святу чашу і причащається святої Крові Христової, мовивши: «Чесної і святої Крови Господа, і Бога, і Спаса нашого Ісуса Христа причащаюся я, слуга Божий, ієрей (ім’я), на відпущення гріхів моїх і на життя вічне. Амінь».

Після цього священик ставить чашу на престіл, мовивши: «Оце діткнулося уст моїх, і відійме беззаконня мої, і гріхи мої очистить». Це пригадка події з Святого Писання: «І підлетів до мене один із серафимів з жаріючим вуглем у руці, що взяв його кліщами з жертовника. Він приторкнувся ним до моїх уст і мовив: «Приторкнулось оце до твоїх уст і взято від тебе твою беззаконність, і зник гріх твій» (Іс. 6, 6-7).


Свята Євхаристія – це жар палаючої любові й відкуплення Божого, що спалює людські гріхи і чинить нас дітьми Божими.
Далі священик мовить до диякона: «Дияконе, приступи». Диякон приступає до ієрея, зробивши поклін і знамення хреста на собі, мовить: «Ото приходжу до безсмертного Царя і Бога нашого. Подай мені, владико, чесну і святу Кров Господа, і Бога, і Спаса нашого Ісуса Христа».
І диякон причащається з рук священика, що тримає святу чашу з Кров’ю Христовою. Сам священик мовить, причащаючи диякона: «Причащається слуга Божий, диякон (ім’я), чесної і святої Крови Господа, і Бога, і Спаса нашого Ісуса Христа на відпущення гріхів своїх і на життя вічне.
Оце діткнулося уст твоїх, і відійме беззаконня твої, і гріхи твої очистить». Після причастя диякона священик ставить Святі Дари на престіл, віддавши поклін, відходить, а диякон, приступивши, вкладає частиці з дискоса до чаші та накриває її покрівцем. Після цього він кладе на дискос покрівці і звізду.
Коли все готове, диякон поклонившись відходить, а приступає ієрей, що бере до рук чашу й подає дияконові, він у свою чергу поклонившись до чаші, де перебуває Христос у Тілі й Крові, бере її до рук, і підійшовши до царських дверей, піднімаючи і показуючи чашу з Святими Тайнами Христовими, виголошує на церкву: «Зі страхом божим і вірою приступіть». На заклик диякона церква відповідає: «Благословен, хто йде в ім’я Господнє, Бог – Господь і явився нам». У грецьких служебниках, що були пізніше видані, читаємо подібно, як в літургії ап. Якова: «Зі страхом Божим, і вірою, і любов’ю приступіть».
Тоді кожен бажаючий приступає до Святих Тайн Христових, гідно приготувавшись до цього, і якщо не має важкого гріха на серці. У первісні часи Церкви до Причастя приступала вся церква, окрім, оглашених.
Про це, також нам оповідає Святе Письмо: «Щодня вони однодушно перебували у храмі, ламали по домах Хліб ( так називали тоді Причастя) і споживали з радістю і в простоті серця» (Ді. 2, 46). Так люди чинили досить довго – про це свідчить св. Кипріян: «Приймали в усі дні святі Тайни, як поживу спасіння», Св. Василій Великий додає: «Причащалися кожного тижня чотири рази, хто не приступав щоденно, або принаймні в дні недільні й святкові». Св Іван Золотоустий свідчить: «Жертва повсякденна залишається на жертовнику – немає кого причащати! Охололи християни…».
Так поступово християни почали причащатись лише в неділю і великі свята. Але добре було б робити це, як і перші християни, – щодня, по можливості. Св. Іван Златоуст також писав: «Як покликаний на свято зневажає господаря, якщо сяде за стіл і не буде їсти з нього, так і присутній на Літургії зневажає Божественну Трапезу, відмовляючись від неї».
Його сучасник св. Кирило Олександрійський говорить: «Ті, котрі причащаються нерегулярно, втрачають всі небесні та божественні блага. До того ж вони порушують заповіді Господні та правила апостольські, соборні й усіх святих, до яких ми звертались, і вони винні, аж до відлучення від Церкви, як встановили Божественні Апостоли та Апостольський Собор.
Вони дали волю й місце дияволу, відкладаючи Причастя, щоб він увів їх в різноманітні гріхи та інші спокуси. Хто віддаляє себе від Церкви й Причастя, стає ворогом Божим та другом демонів». Неможливо не згадати й слова св. Теофана Затворника: «Якщо наше життя в Господі, і Він говорить, що в Ньому той, хто споживає Тіло й Кров Його, то бажаючому життя, як не причащатися часто? Хто вам заважає хоча б хитрістю частіше підходити до Таїнств? Тільки безглузді забобони.
У нас стали слова «Зі страхом Божим і вірою приступіть» пустою формою. Пресвітер Божий кличе, а ніхто не йде, і ніхто, при цьому, не помічає невідповідності між власними діями та покликом Божим до Священної Трапези».
Ця остиглість настільки поширилась, що Церква була змушена наказати християнам, скільки разів на рік вони повинні, як мінімум, приступати до Причастя. Вселенський собор Латеранський (1215) погрожував так: «Кожен, хто по крайній мірі раз в рік, коло празника Воскресіння не причащався, то буде відлучений від Христової Церкви і по своїй смерті позбавлений християнського похорону». Цей наказ має свою силу і сьогодні, бо не був відкликаний Церквою.
Після виголосу диякона «Зі страхом Божим і вірою приступіть» вся церква ісповідувала свою віру в Божество Христове, проказуючи: «Вірую, Господи, і ісповідую, що Ти єси воістину Христос, Син Бога живого…»
Вірні, що приступають до Причастя, приходять зі страхом Божим і благоговінням, всі роблять поклін, знаменуючи себе хрестом, і складають руки навхрест на грудях, що означає смирення перед Богом.
Віддають поклін Святим Дарам, як самому Ісусу Христу, що в них прихований, як правдивому Богу і Цареві. У деяких місцевостях ті люди, що не приступали до Святих Тайн, приклоняли свої коліна, подібно як Марія Магдалина, що падала у стіп Христових, що появився їй по воскресінні (Івана 20, 11-17).
Колись давно вся церква подібно до диякона приступала до Причастя, і святий Хліб – Тіло Христове отримували в руки, як і Крові Христової причащалися, всі з однієї чаші п’ючи, але одна жінка приховала частицю тіла Христового Макидонянам, тому св. Іван Злотоустий запровадив причащати всіх ложечкою.
Отже, як треба приступати до Святого Причастя тепер у нашій Церкві?
Кожен християнин, що бажає приступити до Євхаристії (а мав би бажати кожен!), повинен спочатку зробити іспит сумління, як повчає нас апостол Павло: «Хто буде їсти Хліб або пити Чашу Господню недостойно, буде винний за Тіло і Кров Господню. Хай, отже, кожний випробує себе самого і тоді їсть цей Хліб і п’є цю Чашу» (І Кор. 11, 28), а тоді приступати до святощів. Якщо є важкі смертні гріхи, то конче треба приступити до Таїнства Покаяння – Сповіді, і лише тоді причаститися Тіла і Крові Христової.
Легкі гріхи не є перешкодою до Причастя, бо жаль за них і щире розкаяння з молитвою очищає, а саме Святе Причастя є ліком для легких гріхів, проте, цим не можна зловживати. Варто принаймні раз у місяць приступати до Святої Сповіді тим людям, що практикують щоденне причастя Святої Тайни Євхаристії.
Варто пам’ятати, як повчає ієромонах Герман Ничак, ЧСВВ: «Приступаючи до святого Причастя, зберігаємо євхаристійний піст, який триває одну годину (раніше євхаристійний піст тривав значно довше, але задля того, що не всі люди можуть перенести кількагодинний піст, Церква злагіднила цей припис), хворі і ті, що приймають ліки є звільнені від посту; чисту воду можна пити, оскільки вона не порушує Євхаристійного посту».
Коли священик причащає вірних, то мовить: «Чесного, і пресвятого, і пречистого Тіла і Крови Господа, і Бога, і Спаса нашого Ісуса Христа причащається слуга Божий (слугиня Божа) (ім’я), на відпущення гріхів своїх і на життя вічне. Амінь».
Цими словами священик постійно пригадує, що не хліб і вино споживаємо, але Тіло і Кров Христову, Господа Бога і Спаса свого. Диякон під час Причастя тримає тарілочку-дискос, щоб бува не впали Святі Дари, але також може і причащати людей, якщо є потреба допомогти ієреєві. Після того, як священик всіх бажаючих запричащав, він повертається у святилище зі Святими Дарами і дияконом. Відтак ієрей мовить потиху: «Оце діткнулося уст ваших, і відійме беззаконня ваші, і гріхи ваші очистить», хоча цього і не вказано в правилах, але це вже суто українська традиція. Ці слова мовив Серафим, коли торкнувся уст Ісаї (Ісая 6, 6-7). Священик бере Святі Дари в чаші і хрестовино благословить ними людей, виголошуючи: «Спаси, Боже, людей твоїх і благослови спадкоємство Твоє». Ці слова, що вимовив ієрей, благословляючи людей Святим Тілом і Кров’ю Христовою, мовив свого часу цар Давид (Пс. 28, 9), молячись за свій народ; подібно чинить і священик, благаючи Бога за вірних, яких Христос придбав своїм Тілом і Кров’ю. Це благословення має своє символічне значення, воно означає останнє благословення Ісуса своїх учнів на горі Оливній перед тим, як він мав вознестися до Отця. Це благословення є має досить глибоке значення, бо засвідчує те, що ті, які приступили до Святих Тайн, є правдивими учнями Христовими, яких відкупив Господь, бо «Хто споживає Тіло моє і Кров мою п’є, той у мені перебуває, а Я – в ньому» (Ів. 6, 56). Церква на виголос ієрея виспівує: «Ми виділи світло істинне, ми прийняли Духа небесного, ми знайшли віру істинну, нероздільній Тройці поклоняємося, вона бо спасла нас». Цим християни вказують на правдиву істину пізнання Бога через світло істинної віри та прийняттям Святого Духа, що завжди перебуває і кермує Церквою Христовою. Ці стишки були взяті з Великої Вечірні П’ятидесятниці, коли новопросвічені християни приймали Таїнство Хрещення і Миропомазання, і в такий спосіб прославляли Бога в інших ще Таїнствах. Ці стишки співають цілий рік, аж до Пасхи, а від Пасхи до Вознесіння співаємо «Христос Воскрес із мертвих… Коли церква співає прославу Богу «Ми виділи світло істинне…», ієрей повертається до престолу, де ставить на трапезу Святі Дари, знявши покрівець з чаші, що означає відкриті небеса, які приймають Христа знову по правиці Отця.

Священик тричі кадить Дари та глибоко поклоняється Христу, мовлячи по-тихо: «Вознесися на небеса, Боже, і по всій землі слава твоя». Ці жести і вимови пригадують нам точну подію на Оливній горі, де відбулось вознесіння Ісуса Христа – «знявши руки свої, благословив їх (благословення Святими Тайнами). А як він благословляв їх, віддалився від них і почав возноситись на небо (священик повертається в святилище, робить поклін і обкаджує Дари). Вони ж, поклонившися Йому, повернулися з радістю великою в Єрусалим, і перебували ввесь час у храмі, славлячи та хвалячи Бога» (Лк. 24, 50-52). Подібно є і в нашій Літургії, де священик, покадивши Дари, бере дискос з покрівцями і дає дияконові, який, прийнявши це, дивиться назовні до царських дверей, і нічого не кажучи, відходить до проскомидійника, а священик мовить: «Благословен Бог наш», і повернувшись до людей зі Святими Дарами, виголошує – «Завжди, нині і повсякчас, і на віки вічні». На що церква одноголосно молиться – «Амінь», і словами пісні Василія Великого прославляє далі: «Нехай сповняться уста наші хваління Твого, Господи, щоб ми співали славу Твою, бо Ти сподобив нас причаститися святих Твоїх, божественних, безсмертних і животворящих Таїн. Збережи нас у Твоїй святині ввесь день повчатися правді Твоїй. Алилуя, алилуя, алилуя».

Допоки Церква виспівує хвалу Богу, ієрей відносить дари до проскомидійника, де ставить чашу і обкаджує її. Як навчає з цього приводу святий Герман – «Віднесення залишків Святих Тайн вказує на Вознесіння Господа і Бога нашого, а це кадження виявляє благодать Святого Духа, даного апостолам по Вознесінню». Диякон, розв’язавши свій орар, виходить з святилища північними дверима, і ставши на своєму звичному місці, розпочинає подячну єктенію: «Прості, прийнявши божественних, святих, пречистих, безсмертних, небесних і животворних, страшних Христових таїн, достойно подякуймо Господеві». Цим виголосом диякон закликає всіх вірних, що стоять «прості» і які приступили до Євхаристії,«прийнявши», що дає безсмертя і життя вічне – «Хто Тіло моє їсть і Кров мою п’є, той живе життям вічним, і я воскрешу його останнього дня» (Ів. 6, 54) – скласти подяку Господеві. Вірні відповідають на заклик диякона – «Господи, помилуй». Далі диякон взиває до самого Бога, просячи у Нього помочі й опіки: «Заступи, спаси, помилуй і охорони нас, Боже, Твоєю благодаттю», що підтримує вся церква вірних – «Господи, помилуй». Найбільшим лихом для справжнього християнина є гріх, що зневажає Бога, тому наступний виголос диякона звучить так, щоб Христос допоміг прожити цей день без гріха і в любові до ближнього, цілковито уповаючи на Нього: «День увесь звершений, святий, мирний і безгрішний випросивши, самі себе, і один одного, і все життя наше Христу Богові віддаймо».

Всі вірні чудово це розуміють, що без Божої помочі це не можливо, тому віддають в опіку Богові все своє життя – «Тобі, Господи». Доки Церква молиться спільно з дияконом, ієрей проказує молитву подяки «Дякуємо Тобі, Владико Чоловіколюбче, доброчинцю душ наших, що Ти і сьогодні сподобив нас Твоїх небесних і безсмертних Таїнств. Справ нашу путь, утверди нас усіх у страсі Твоєму, збережи наше життя, скріпи наші стопи молитвами і моліннями славної Богородиці і Приснодіви Марії і всіх святих Твоїх». Ця подячна молитва була приписана Церквою. Так свідчить про це св. Іван Золотоустий, що ця молитва є на зразок того псалма, що його апостоли співали разом з Спасителем на «Тайній вечері». За його словами, ця молитва конче потрібна – «Юду наслідують ті, що скоріше тікають від останнього благословення», а так ця подяка складається за всіх устами священика. Перш, ніж диякон закінчить єктенію, ієрей складає на престолі ілитон, і на завершення єктенії, тримаючи прямо святу Євангелію, роблячи нею над ілитоном знак хреста, виголошує: «Бо Ти є освячення наше і Тобі славу возсилаємо, Отцю, і Сину, і Святому Духові, нині і повсякчас, і на віки вічні». Знак хреста Євангелією над ілитоном має досить важливе значення: найперше, це ознака того, що все описане у цій святій книзі жертвоприношення виконане; по-друге, це має символічний знак того, що Царство Боже закривається до другого пришестя Христового, а ми маємо велику місію від Христа – «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи, христячи їх в ім’я Отця і Сина, і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав. Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28, 19-20). Священик цілує і кладе Євангеліє на ілитон (чи антимінс, якщо він не є прикритий на престолі), що означає, постійну присутність величі Божої, що спочиває на престолі. Люди на заклик священика виголошують: «Амінь», погоджуючись з тим, що Свята Тройця є нашим освяченням, а Її план приходу Сина до нас, людей, є спасаючим.

Залишити відповідь