Історія УГКЦ

IX. Церква в підпіллі (1946–1989)

Будь-яка душпастирська діяльність греко-католицьких священиків після Львівського псевдособору вважалася незаконною. Священики, монахи й монахині були піддані репресіям.

Зокрема, за «контрреволюційну діяльність» та «зраду Батьківщини» митрополита Йосифа Сліпого було засуджено до восьми років виправно-трудових таборів та трьох років позбавлення громадянських прав, єпископа Никиту Будку — до п’яти років ув’язнення та трьох років позбавлення громадянських прав, єпископа Миколая Чарнецького — до п’яти років ув’язнення та трьох років позбавлення громадянських прав, єпископа Івана Лятишевського — до десяти років. Єпископ Григорій Хомишин помер у київській тюрмі ще перед процесом 28 грудня 1945 року. У таборі «Чапаївка-Віта» під Києвом 17 грудня 1947 року помер і Перемишльський єпископ Йосафат Коциловський. 1 жовтня 1949 року на засланні в Караганді (Казахстан) загинув генеральний вікарій Львівської архієпархії єпископ Никита Будка. 12 листопада 1950-го біля Воркути — Перемишльський єпископ-помічник Григорій Лакота.

Незважаючи на те, що «видима» структура УГКЦ була зруйнована арештами єпископату, Церкві вдалося в умовах переслідувань і глибокого підпілля зберегти неперервну тяглість єпископського служіння. Єпископські хіротонії здійснювалися таємно підпільними владиками. З 1945-го по 1989 рік в умовах суворої таємності хіротонію отримали 15 підпільних єпископів.

Тільки протягом 1945–1946 років органи держбезпеки заарештували понад 800 греко-католицьких душпастирів з терміном засудження від 10 до 25 років. Географія тюремного ув’язнення духовенства, чернецтва та мирян була широка: Мордовська АРСР (Дубровлаг), Комі АРСР (Воркутлаг, Речлаг, Інтлаг, Мінлаг), Казахстан (Карлаг, Степлаг), Сибір (Норильлаг, Озерлаг), далекий Схід (Берлаг, Колимлаг) тощо. На спецпоселення після відбуття в’язничного терміну висилали в Красноярський край, Читинську область, Хабаровський край.

Атеїстична держава не спромоглася, однак, зламати дух опору. Незважаючи на нестерпні фізичні та моральні умови радянських таборів і складні умови життя на засланні, греко-католицьке духовенство використовувало всілякі можливості, щоб сповняти своє душпастирське покликання. У місцях позбавлення волі та на поселеннях відбувалися служби Божі, молебні, уділялися Святі Таїнства. Священики хрестили дітей, вінчали на спецпоселеннях молодят, причому не лише українців. У таборах відбувалися навіть священичі рукоположення.

У Галичині продовжувалося церковне життя в підпіллі — зокрема завдяки активності єпископів, священиків, чернецтва та вірних, котрі повернулися з таборів та заслань. Таємні Богослужіння відбувались у приватних будинках, у відпустових місцях, біля закритих церков. Підпільні Літургії проходили переважно вночі за зачиненими дверима при зашторених вікнах. Кількість вірних на таких Богослужіннях налічувала від кількох осіб до кількох десятків. Перед Літургією відбувалася сповідь. Священик надівав переважно лише єпитрахиль, яку в разі облави легше було зняти й сховати. З причин безпеки священики не завжди носили з собою церковну утвар.

Після розгону монастирів та арештів настоятелів монахи й монахині жили невеликими спільнотами по 3–4 особи й виконували приписані уставом обов’язки.

Поповнення чернечих Згромаджень відбувалося за рахунок молоді, яка приходила в монастир за рекомендаціями сестер чи священиків.

Монахині допомагали в релігійній освіті дітей, зберігали у своїх домівках Пресвяту Євхаристію, домовлялися про місце й час Богослужіння, особливо на Різдво й Великдень, приносили все необхідне для відправи. У цих «мандрівних церквах» сестри були і паламарями, і дяками, і катехитами (учителями Закону Божого).

Велику підтримку підпільним священикам і єпископам надавали миряни. Їхні доми часто ставали місцями для проведення Богослужінь та уділення церковних таїнств. Вірні УГКЦ дбали про християнське виховання дітей, виготовляли та зберігали літургійні речі, опікувалися зачиненими храмами, супроводжували та охороняли своїх душпастирів, шукали священиків для людей, котрі потребували сповіді чи Причастя, а тому по праву стали непорушною опорою Церкви в підпіллі.

Одним із найважливіших завдань церковного проводу підпільної Церкви став підбір, навчання і висвячення кандидатів до духовного стану. З цією метою діяли таємні духовні семінарії, у яких здобувало освіту нове покоління священнослужителів, забезпечуючи Церкві неперервність душпастирського служіння.

Начання тривало досить довго. Одного чи декількох кандидатів закріплювали за освіченим священиком, який, зокрема, забезпечував їх підручниками, перекладами з латини та інших мов. Навчальна програма була значно вужча, ніж у колишніх семінаріях, і охоплювала лише найважливіші та найнеобхідніші для практичного душпастирювання в підпіллі предмети. До таких належали моральне і пастирське богослов’я, догматика, канонічне право, обрядовість, Святе Письмо, філософія, церковна історія, етика та церковний спів. Рукоположення молодих душпастирів відбувалося переважно після чотирьох — шести років таємного навчання. Кандидатів екзаменувала комісія зі старших священиків і, якщо результати були позитивними, їх рекомендували єпископу.

Багато з кандидатів змушені були офіційно працювати на важких і малооплачуваних роботах, щоб мати змогу здійснити своє священиче покликання.

X. Відродження Церкви (1989)

З огдяду на політику демократизації у другій половині 1980-х, яку проводив у СРСР Михайло Горбачов, греко-католики більше не бажали миритися з несправедливістю щодо Церкви. Провісником легалізації УГКЦ стало оприлюднення заяви про вихід з підпілля групи священиків (23 осіб) і вірних під керівництвом владики Павла Василика, датованої 4 серпня 1987 року. А наприкінці цього ж року активні греко-католики утворили Комітет захисту прав Української Католицької Церкви на чолі з колишнім політв’язнем Іваном Гелем. Цей комітет був правонаступником української релігійної правозахисної організації «Ініціятивна група для захисту прав віруючих і Церкви», заснованої ще 1982 року, яку очолювали Йосиф Тереля та Василь Кобрин. Керівники поставили перед собою єдину мету — легалізацію УГКЦ, яку планували здійснити через «пробудження» українського суспільства і якнайширше представлення проблеми греко-католиків перед органами державної влади СРСР і світовою громадськістю.

Комітет почав збирати підписи під заявою щодо офіційного визнання УГКЦ. Протягом 1988–1989 років було зібрано близько 120 тисяч підписів.

У містах і селах Західної України просто неба проводилися Богослужіння, котрі спочатку збирали невелику кількість вірних, але згодом переросли в багатотисячні маніфестації. Велика кількість вірних зібралася під час святкування 1000-ліття Хрещення в липні 1988 року в селах Грушів і Зарваниця під проводом владики Павла Василика, отців Володимира Війтишина, Йосифа Мороза, Івана Сеньківа, Тараса Сеньківа, Григорія Сімкайла, Миколи Сімкайла та ін. Багатотисячна маніфестація зібралася під час урочистого Богослужіння на честь 175-ліття від дня народження Тараса Шевченка у 1989 році у Львові, яке відправили православний та греко-католицький священики Михайло Нискогуз і Михайло Волошин. Велелюдною акцією було вшановано пам’ять отця Маркіяна Шашкевича у с. Підлиссі 6 серпня 1989 року.

У травні 1989-го в центрі Львова, біля колишнього монастиря Кармелітів Босих, греко-католицькі священики розпочали щонеділі служити Літургії. Також у найбільших містах Західної України на міських цвинтарях проводилися багатолюдні панахиди на честь полеглих бійців за долю України. Найбільш масовим став похід вулицями Львова до собору Святого Юра 17 вересня 1989 року. Люди вимагали свободи віросповідання для греко-католиків.

Того ж року відбулася безпрецедентна акція голодування греко-католиків на Арбаті в Москві. Її розпочали єпископи Павло Василик, Софрон Дмитерко і Филимон Курчаба в приміщенні Верховної Ради СРСР 18 травня 1989 року. Пізніше до акції долучилися духовенство й миряни, котрі змінювали одні одних протягом п’яти місяців. Голодування викликало великий резонанс у Радянському Союзі й у світі.

Важливим чинником інформаційної боротьби стало розповсюдження в країнах Заходу друкованих часописів Комітету захисту Української католицької церкви «Християнський голос». У справу легалізації Церкви зробили також внесок інші релігійно-патріотичні організації, як, наприклад, Марійське жіноче товариство «Милосердя», відроджене в 1988 році.

З огляду на внутрішній та зовнішній тиск радянська влада була змушена визнати права УГКЦ, і 28 листопада 1989 року (перед зустріччю Івана Павла ІІ з Горбачовим 1 грудня 1989 р.) вийшла заява Ради у справах релігій при Раді міністрів УРСР, згідно з якою греко-католики отримували право на заснування й реєстрацію громад, користуючись «усіма правами, встановленими законом для релігійних об’єднань в УРСР».

Офіційна легалізація дала також змогу розвивати внутрішню інфраструктуру УГКЦ. Так, стараннями владики Володимира Стернюка у вересні 1990 року відновила свою діяльність Духовна семінарія Святого Духа у Львові, першим ректором якої було призначено владику Филимона Курчабу.

23 січня 1990 року в церкві Преображення у Львові за участю владик з України та майже 200 священиків і численних мирян відбувся Собор Церкви. На ньому було прийнято кілька ухвал, серед яких заява про недійсність рішень Львівського псевдособору 1946 року.

У червні 1990-го підпільні владики мали зустріч з Папою Іваном Павлом ІІ, на якій він «поблагословив і утвердив канонічну й церковну єдність єдиної Помісної УГКЦ на батьківщині й у діаспорі». Завершальними кроками легалізації Церкви стали повернення греко-католикам архікатедрального собору Святого Юра у Львові, яке відбулося 19 серпня, відновлення легальної діяльності монаших Чинів і Згромаджень та приїзд до України Глави УГКЦ Мирослава Івана Любачівського 30 березня 1991 року.

XI. Повернення до Києва (2005)

Відродившись у Західній Україні, УГКЦ провела низку реформ, які стосувалися поділу єпархій, розширила юрисдикцію Верховного архієпископа та Синоду єпископів на всю Україну, окрім Закарпаття, де Греко-Католицька Церква має автономний статус.

2004 року тодішній глава УГКЦ Блаженніший Любомир (Гузар) прийняв рішення, затверджене Синодом, яке благословив Папа Римський, про повернення осідку Верховного архієпископа Церкви зі Львова до Києва. Офіційною датою повернення вважається 21 серпня 2005 року. Від цього дня Глава УГКЦ іменується титулом «Верховний архієпископ Києво-Галицький».

Відтоді розпочався активний розвиток УГКЦ на теренах «великої» України. Під час останньої реорганізації УГКЦ наприкінці 2011 року в межах України було створено три нові митрополії — усі вони знаходяться на заході країни й охоплюють, окрім трьох галицьких, ще дві прилеглі області.

Повернення осідку Глави Церкви до Києва та зведення Патріаршого собору Воскресіння Христового на березі Дніпра Любомир Гузар назвав символом «нашого внутрішнього єднання».

«Історія нашої Церкви, — розповідав Блаженніший Любомир засобам масової інформації, — налічує 1025 років від часів Хрещення Київської Русі. У 1596 році частина Церкви вступила до Берестейської унії. Ми завжди підтримували контакти і з Патріархом Константинопольським, і з Апостольською Столицею. З одного боку, це було для нас благословенням, а з другого — призвело до поділу в православній Церкві. Відтоді обидві наші Церкви незалежно розвивалися на території всієї України. Потім після поділу Польщі землі на схід від Збруча потрапили до рук Російської імперії, яка намагалася ліквідувати нашу Церкву. Це спричинило переміщення нашого тодішнього митрополита до Львова (1806 р.) — на територію монархії Габсбургів, де ми могли безперешкодно розвиватися. Перенесення у 2005 році осідку глави УГКЦ зі Львова до Києва було поверненням до стану, що мав місце до поділу. Греко-Католицька Церква — це не західноукраїнська, а всеукраїнська дійсність».

УГКЦ є частиною Вселенської Церкви зі статусом самоуправної Верховноархієпископської Церкви. Її Глава — Верховний архієпископ — перебуває в єдності із Святим Апостольським престолом у Римі. Серед 22 самоуправних східних Католицьких Церков вона є найбільшою.

XII. Церква сьогодні

Українська Греко-Католицька Церква є найбільшою східною католицькою Церквою у світі. Вона налічує понад 6,5 мільйона віруючих. Очолює УГКЦ Верховний архієпископ Києво-Галицький, Блаженніший Святослав (Шевчук), який змінив на престолі кардинала Любомира Гузара в березні 2011 року (Блаженніший Любомир подав прохання про зречення, прийняте Папою Римським у лютому 2011-го).

Упродовж 1989–2011 років відбулося п’ять сесій Патріаршого собору УГКЦ: перша була присвячена проблемам нової євангелізації (1996 р.), друга — ролі мирян у житті сучасної Церкви (1998 р.), третя — соціальним проблемам українського суспільства, зокрема щодо абортів, розлучень, корупції та алкоголізму (2002 р.), четверта — молоді (2007 р.), п’ята — монашеству (2011 р.). За словами Блаженнішого Святослава, «сьогодні наша Церква крок за кроком у розбудові своїх структур прямує до патріархату». «І це є лише справа часу, — зазначив він на одній з прес-конференцій, — коли Святіший Отець, відповідно до свого Уряду, оприлюднить це рішення. Тому, я думаю, це скоріше є справа наших вірян, нашого духовенства будувати патріархат, що ми й робимо кожного дня».

Верховне архієпископство в Україні поділено на такі єпархії та екзархії:

Київська архієпархія; Львівська архієпархія; ІваноФранківська архієпархія; Тернопільсько-Зборівська архієпархія; Коломийсько-Чернівецька єпархія; Самбірсько-Дрогобицька єпархія; Бучацька єпархія; Стрийська єпархія; Сокальсько-Жовківська єпархія; Донецько-Харківський екзархат; Одесько-Кримський екзархат; Луцький екзархат.

11 грудня 2015 року, у Ватикані повідомлено про те, що Святіший Отець поблагословив рішення Синоду Єпископів УГКЦ про створення Кам’янець-Подільської єпархії з осідком в м. Хмельницькому, виокремивши її з території Тернопільсько-Зборівської архиєпархії та підпорядкувавши її цьому митрополичому осідкові.

Автономний статус зберігає Мукачівська єпархія УГКЦ, яка формально є окремою Церквою свого права і не підпорядкована главі УГКЦ.

http://ugcc.ua/official/ugcc-history/

Залишити відповідь