Історія УГКЦ

І. Зародження християнства на теренах України

Перші християни з’явилися на території України в часи перших християнських місій на зламі І-ІІ століть. За літописною легендою, місійну діяльність на наших землях — у тодішній Скіфії — проводив ще Святий апостол Андрій Первозванний. Він благословив землі над Дніпром, де через кількасот років постав Київ — центр християнства та християнської культури східних слов’ян.
Згідно з літописом, апостол Андрій дійшов до Київських гір, де проголосив: «Вірте мені, що на цих горах возсіяє благодать Божа; велике місто буде тут, і Господь воздвигне там багато церков і просвітить церковним хрещенням усю руську землю».


Збереглися свідчення про те, що християнство прийняла частина скіфів, зустрічаються навіть згадки про скіфських єпископів. Особливо поширювалося воно серед греків, що тоді населяли Південну Україну. У грецькі поселення Тіру, Ольвію, Херсонес та інші міста римські імператори висилали християн, які стали першими проповідниками Євангелія. Найвідомішим серед них був засланий імператором Траяном до Херсонеса — однієї з найбільших грецьких колоній — Папа Климентій римський, автор листа до Коринтян, який загинув тут мученицькою смертю. Відповідно до свідчень ранньохристиянського письменника Іринея Ліонського, Святий Климентій був четвертим наступником апостола Петра на римському престолі. Згадки про цю видатну особистість містяться в багатьох літературних пам’ятках пізнішого періоду та збереглися в літургійній практиці візантійської традиції.
Климентій, прибувши до Херсонеса, знайшов там багато християн. Завдяки його місії за короткий час чимало язичників повернулися до християнської віри, постали численні храми. Саме активна пастирська діяльність стала причиною його мученицької смерті в 100-му році.
Культ Святого Климентія в Русі поширився після того, як його мощі були віднайдені солунськими братами Кирилом і Методієм у 861 році. Цей факт тісно пов’язаний із хозарською місією святих братів. Частину мощів вони перенесли до Рима у 867 році та передали Папі Адріану ІІ, що виглядало як символ примирення між Церквою Сходу та Заходу. Відповідно до «Повісті минулих літ», Володимир Великий більшу частину мощів переправив до Києва.
Окремі археологічні знахідки ІІІ століття свідчать про наявність християнських громад у Боспорському царстві, а в ІV столітті існувала окрема Боспорська єпархія, єпископ якої — Кадмус — узяв участь у I Вселенському Соборі в Нікеї 325 року.
Запровадження християнства як державної релігії Римської імперії наприкінці ІV століття сприяло його активному поширенню серед населення Криму. На той час уже була створена єпархія в Херсонесі, а її єпископ став учасником ІІ Вселенського Собору в Константинополі 381 року.
Загалом на теренах сучасної України існували, крім Херсонеської єпархії, Скіфська, Готська та Сурозька, чи Сугдійська.
Утвердження християнства в Криму датується кінцем V — початком VІ століття. У ІІІ столітті на територію України прийшли германські племена готів, які в 341–348 роках прийняли християнство від єпископа Вульфіли, котрий переклав Євангеліє готською мовою. А в ІV–V століттях по території України розселилися слов’янські племена, зокрема в Наддніпрянщині поляни — з центром у Києві. Частина з них завдяки контактам з греками, готами, нащадками скіфів, очевидно, теж були християнами.

ІІ. Поширення християнської віри до Володимира ( ІХ–Х століття)

Становлення Київської держави тісно переплетене з поширенням християнства на українських територіях. За свідченням Константинопольського патріарха Фотія та візантійських хроністів, 860 року київський князь Аскольд та його оточення прийняли хрещення («перше хрещення Русі») під час походу на Константинополь і запросили до Києва місіонерів.
Відтоді християнство почало активно поширюватися серед киян.
Визначальний вплив на цей процес, починаючи з ІХ століття, мала місійна діяльність братів Кирила та Методія. Місто Тесалоніки (Солунь), у якому народилися брати, знаходилося в безпосередній близькості до слов’янських земель. Кирило навчався в Константинополі при дворі візантійського імператора Михайла III, добре знав слов’янську, грецьку, латинську, єврейську, арабську мови. Певний час працював бібліотекарем у патріаршій бібліотеці, їздив з дипломатичною місією до хозарів. Методій пішов на службу у військо, однак дуже швидко відмовився від військової кар’єри та вступив до монастиря.
На запрошення великоморавського князя Ростислава, за згодою візантійського імператора Михаїла ІІІ та патріарха Ігнатія, брати розпочали свою місійну діяльність, проповідуючи християнство серед населення великоморавської держави. Успіхові проповіді сприяло те, що Кирило ще перед від’їздом створив слов’янську абетку для перекладу Святого Письма, яка, за згодою Римського престолу, стала офіційним письмом східних та південних слов’ян. Брати переклали з грецької мови частини Святого Письма, Псалтиря, листи апостолів, богослужбові книги та відправляли Богослужіння слов’янською (давньоболгарською) мовою.
Завдяки використанню зрозумілої для слов’ян мови християнська віра почала швидко поширюватися не лише у великій Моравії, а й серед сусідніх слов’янських племен, зокрема в Польщі та західній частині Русі.
Більше того, перекладацька діяльність Святих Кирила й Методія сприяла подальшому розвиткові слов’янської культури загалом. «Старослов’янська» стала на довгі століття не лише мовою Церкви, а й офіційною літературною мовою, якою користувалися освічені прошарки суспільства.
Крім того, Святий Кирило ще перед початком місій, перебуваючи 861 року в Херсонесі, віднайшов мощі Святого Климентія та разом зі своїм братом привіз їх до Рима (867 року), де вони були урочисто прийняті Римським архієреєм. Святі Кирило і Методій увійшли в історію як «містки», що єднають слов’янські народи з Католицькою Церквою. Уже в той час різниця між Римом та Константинополем була доволі помітна, вони вели між собою гостру полеміку в церковній літературі. Водночас діяльність святих братів мала примирливий характер. Вони шукали компромісів і вважали, що спірні питання потрібно вирішувати шляхом діалогу. Саме тому 30 листопада 1880 року Папа лев XIII офіційно запровадив свято Кирила й Методія в Західній Церкві, підкреслюючи цим їхнє вселенське значення. 31 грудня 1980 року Папа Іван Павло ІІ проголосив їх разом зі Святим Венедиктом духовними покровителями Європи, а 2 червня 1985-го видав окреме послання Slavorum Apostoli, у якому підкреслив особливе значення їх у історії європейського християнства.
Церква прославляє Святих Кирила і Методія як «просвітителів слов’янських народів», «єдинорівних апостолам», «слов’янських апостолів і первосвятителів».

ІІІ. Хрещення Русі–України (988)

У Русі до князювання Володимира християнська релігія не мала статусу державної, хоча київські князі, починаючи з Аскольда, часто або самі ставали християнами, або лояльно ставилися до Христової віри. За правління князя Ігоря (912–945 рр.), як свідчить літописна згадка, датована 944 роком, на Подолі в Києві була церква святого Пророка Іллі. Дружина Ігоря — княгиня Ольга (945– 969 рр.) — близько 957 року прийняла хрещення в Константинополі, водночас підтримувала тісні контакти з німецьким імператором Оттоном І і запросила в 959 році німецьких місіонерів на чолі з єпископом Адальбертом.
Визначальним, проте, для подальшої долі та ідентичності Церкви на східнослов’янських землях стало прийняття християнства в східному обряді як державної релігії приблизно 988 року під час правління внука князя Ігоря та княгині Ольги — Володимира Великого (978–1015 рр.).
Хоча, відповідно до літопису Нестора, князь посилав своїх посланців до представників різних релігій, його вибір зупинився саме на християнській. Таке рішення не було випадковим. Окрім релігійних мотивів, важливу роль у прийнятті християнства відіграла політична та культурологічна доцільність такого кроку, адже християнство в тогочасному цивілізованому просторі відігравало ключову роль. Прийняття християнської релігії забезпечило князеві Володимиру та його державі моральний престиж, надавало їй легітимного статусу серед інших країн і змінило ставлення їхніх правителів до Русі. Хрещення східних слов’ян, які проживали на той час у межах Київської держави, активно сприяло поширенню писемної культури. саме монастирі були місцем розвитку писемності. Тут переписували книги, тим самим утверджуючи християнську культуру.
Історики вважають, що перший митрополит прибув до Києва під час Хрещення Русі з Константинополя. Водночас така церковно-юрисдикційна залежність не перешкоджала контактам Києва з Римським Апостольським Престолом та з латинським Заходом.
Великий князь Володимир не обмежився формальним хрещенням Русі. Змінивши своє життя (в молодому віці був гордовитим і владним, вів розгульне і сповнене кривавого свавілля життя), провадив просвітницьку діяльність серед широких мас: зводив храми, підтримував книжне ремесло, засновував бібліотеки, фундував школи.
Подальше спадкоємство династії київських правителів було обтяжене мученицькою смертю синів Володимира – Бориса і Гліба, яких убив у 1015 році їхній старший зведений брат Святополк, пізніше прозваний в народі Окаянним, який прагнув одноосібно посісти великокняжий престол.
Обидва брати стали першими офіційно канонізованими українськими (руськими) святими.
Свій золотий вік митрополія пережила за правління ще одного сина Володимира — Ярослава Мудрого (1019–1054 рр.), коли «віра християнська почала множитися і поширюватися». Князь став ініціатором зведення в Києві величних монастирів і церков, завершив розпочате батьком будівництво катедрального собору Святої Софії. Скріплюючи державу зсередини через розвиток освіти й науки, кодифікацію законодавства на основі християнських засад, Ярослав Мудрий також установлював родинні стосунки з багатьма європейськими країнами. Задля посилення свого впливу на ієрархічні структури та унезалежнення митрополії від впливу Константинополя в 1051 році він ініціював обрання русича Іларіона на Київський митрополичий престіл.
Велике значення в житті Руської Церкви відігравало чернецтво, головним осередком якого став Києво-Печерський монастир, започаткований подвижництвом Святого Антонія Печерського. Визначним будівничим обителі та реформатором руського монашества став Святий Теодосій Печерський, який у другій половині XI століття запровадив тут Устав Святого Теодора Студита, і ці правила згодом «перейняли і ввели по всіх монастирях». У Лаврі творили ікони, писали літописи, перекладали та переписували інші богослужбові й духовні книги, справляючи вплив не лише на церковне, а й політичне життя Русі.
Істотні зміни відбулися в Київській митрополії у зв’язку з поступовим розпадом держави на удільні князівства та гострою боротьбою за «київську спадщину» численних спадкоємців роду Рюриковичів, а після ординської навали (1240 р.) — і правителів сусідніх держав. За цих обставин Церква залишалася практично єдиною суспільною інституцією давньої Русі в умовах її дезінтеграції та втрати політичної незалежності. Вона сприяла збереженню традиційної культури та формуванню модерної етнонаціональної спільноти на українських землях, що відіграло важливу роль у боротьбі проти поглинання їх іншими народами протягом кількох наступних століть.

IV. Берестейська унія (1596)

Занепад давньоруської держави під натискои орди та перехід у XIV столітті значної частини її земель під владу польських і литовських правителів призвели до переміщення осідку Київської митрополії та спроб її поділу. Водночас, перебуваючи на пограниччі європейського Сходу і Заходу, руська церковна еліта неодноразово робила кроки до відновлення християнської єдності. Руські ієрархи були учасниками соборів Латинської Церкви в Ліоні (1245 р.) та Констанці (1418 р.). Галицько-волинський князь Данило Романович (1238–1264 рр.), шукаючи підтримки в боротьбі проти орди, уклав угоду з Римським престолом і 1253 року отримав від Папи Інокентія IV королівську корону.
Доволі позитивно була сприйнята на українських і білоруських землях Флорентійська унія між Римом і Константинополем 1439 року. Одним із творців її був Київський митрополит Ісидор. Папа підніс його до гідності кардинала й призначив легатом до Польщі, Литви та Московського князівства. Флорентійська угода, однак, не була сприйнята в московській частині митрополії. У 1448 році Московська Церква остаточно відокремилася від Київської, самочинно проголосивши автокефалію, яка була визнана Константинополем лише через 141 рік (1589-го).
У Речі Посполитій у XVI столітті Латинська Церква, будучи, по суті, державною релігією, отримувала особливу підтримку з боку органів влади, а вірні східного обряду нерідко зазнавали дискримінації та були обмежені в правах. Однак і західне християнство в той час пережило чи не найбільшу кризу у своїй історії, спричинену Реформацією. Протестантські ідеї з Німеччини почали стрімко поширюватися в Литві та Польщі. Київська митрополія, що залишилася під канонічною юрисдикцією Константинополя, не могла одержати належної підтримки від матірної Церкви, яка після завоювання Візантії османами в 1453 році сама переживала тяжкі часи. Тому ієрархи митрополії почали шукати інших, більш ефективних шляхів подолання внутрішньої кризи та зовнішніх загроз.
Руський єпископат наприкінці XVI століття прийняв синодальне рішення перейти під опіку та захист Римського Апостольського престолу. Так, було укладено Берестейський унійний акт 1596 року, який ознаменував відновлення сопричасної єдності Київської Церкви з Латинською.
Архітектори церковного порозуміння мали на меті не лише зберегти традиційний церковний устрій, східний (візантійський) обряд, а й протистояти асиміляції українців та білорусів чи переходові на римо-католицизм. У підготовчий період у середовищі руської церковної і світської еліти розглядали два проекти об’єднання — «регіональна унія» та «універсальна унія». Перший, який підтримував польський король Сигізмунд ІІІ, передбачав об’єднання Київської митрополії як частини Константинопольського патріархату з Апостольським престолом. Другий, протагоністом якого виступав руський князь Костянтин Острозький, був спрямований на об’єднання з Римом усіх православних патріархатів. Єпископи Київської митрополії обрали перший проект, який, на їхню думку, був більш реалістичний, та відрядили 23 грудня 1595 року двох єпископів — Іпатія Потія та Кирила Терлецького — до Рима представити його папі Клименту VIII. Відмінності в баченні шляхів об’єднання стали причиною того, що модель, утверджену на Соборі в 1596 році в Бересті, підтримали не всі ієрархи та вірні Київської митрополії, частина яких наполягала на дотриманні канонічної приналежності до Константинопольського патріархату та перейшла у відверту опозицію до прихильників унії. Вони домоглися таємного висвячення паралельної православної ієрархії (1620 р.), яке здійснив єрусалимський патріарх Феофан, а згодом — офіційного визнання владою Речі Посполитої конфесійного поділу Руської церкви на дві юрисдикції (1632 р.), що посилило протистояння в українсько-білоруському суспільстві. Кульмінаційним моментом цього протистояння стало вбивство 1623 року у Вітебську полоцького архієпископа Йосафата Кунцевича (1580–1623 рр.), беатифікованого в 1641 році Папою Урбаном VIII та канонізованого в 1867-му Пієм IX.
У Галичині, де польсько-український антагонізм відзначався особливою гостротою і напруженням, з’єднана з Римом Церква здобула прихильність православної ієрархії та вірних майже через століття після Берестя (лише в 1691 р. прийняла унію Перемишльська єпархія і аж у 1700-му — Львівська). Синод у Замості 1720 року закріпив за Унійною Церквою статус єдиної Церкви східного обряду на землях Речі Посполитої.

Залишити відповідь